Маловідомий відомий Михайло Коцюбинський (до 155-річчя від дня народження)

Захворів українською

"Маестро криничночистих новел зростав змалку в родині, де спілкувався російською, батько навіть стежив за чистотою мови дітей, - пише краєзнавець Ганна Черкаська. - Батько вільно спілкувався польською, що стала другою мовою у родині Коцюбинських. І от, як писав Михайло Михайлович у автобіографії: "Занедужавши на дев'ятому році на запалення легенів, я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував батьків". Після одужання Михась сам здивувався і почав цікавитися мовою: складав пісні українською.

Герої-росіяни у Коцюбинського мовчать

"Михайло Коцюбинський цікавий тим, що у нього є цілий "фестиваль народів" – молдовани, татари, поляки, євреї та інші. Цитати героїв подавав мовою оригіналу. Виняток – росіяни", - розповів Рішард Купідура, дослідник творчості Коцюбинського.

"Той народ, який його колонізував, Коцюбинський майже не запрошує. Росіяни були небажаними гостями у творчості Коцюбинського. Вони з'являються, але у дуже загадкових обставинах. Швидко зникають. Зазвичай – позбавлені імен. Всі мають власні імена, а у них – або москаль, або руский. Я це тлумачу як своєрідну помсту за умови, які створювались у державі, в якій він жив і працював. В Російській імперії йому було важко реалізуватися як творчій особистості.

Є твір, у якому показана гулянка представників усіх європейських народів. На ній присутній росіянин – політичний емігрант. "Він сидів за окремим столом і позирав на всіх як загнаний вовк", - писав Коцюбинський.

Те ж саме із цитатами. Письменник любив писати цитати своїх літературних героїв мовою їх національності. Тому у його творах є татарська, молдавська, угорська, єврейська мови. Але дуже мало російської. Росіянин у нього мовчить".

Троє дітей загинуло

Через рік після одруження в Михайла Коцюбинського народжується первісток Юрко. 1898 року з'являється донька Оксана, а за рік – Ірина. Найменший, Роман, – 1901 року народження.

Старший син стане головнокомандувачем Збройних сил Радянської України, ввійде до першого більшовицького уряду України, дослужиться до голови Раднаркому УСРР. Його брат теж вступає до кінного корпусу Червоного козацтва. Обох розстріляють 1937-го за звинуваченням у антирадянській діяльності. Оксана 1917 року також стає на бік більшовиків. За два роки, вагітна, гине в голодному Петрограді. Лише Ірина доживе до старості. 1956-го вона стане директором батькового музею в Чернігові.

335 листів написав коханці

Останні 10 років життя Михайло Коцюбинський розривався між двома жінками.

Коханку, на 16 років молодшу Олександру Аплаксіну, зустрів на роботі — у Чернігівському статистичному управлінні. Писав їй листи — відомо 335. Дівчина спочатку відмовляла. Потім почала відписувати і приходити на зустрічі.

Влітку 1907-го Коцюбинська отримала анонімне послання, що її чоловік має коханку. Потім їй у руки потрапив лист Олександри до Михайла. Пішла до матері і сестри Аплаксіної, просила вплинути на неї. Чоловіка ж умовляла не покидати сім'ю.

Коцюбинський зізнається: йому несила залишити родину. Олександра вирішує: вони мають припинити стосунки. Їде у відпустку. Коли повертається – все наново.

Його здоров'я погіршувалося. Віра потайки випросила кошти на лікування у Товариства підмоги українській літературі у Львові. За ці гроші Михайло вирушив на італійський острів-курорт Капрі. Красоти острова часто описує майже слово в слово, "Вірунечці" — українською, а "Шурочке" — російською.

Він терпіти не міг, коли цікавилися його приватним життям. Видавець просив написати автобіографію. А той відбрикувався, бо вважав, що творчість — людям, а життя належить тільки йому.

Останні слова "Жити хочу, жити!"

Помирав 48-річний прозаїк після лікування (ймовірний інфаркт легень) після клініки вдома. Біля нього чергують то дружина, то найнята доглядальниця. 26 квітня, у Страсну п'ятницю, о 14.25 Михайло Коцюбинський помер. "Я, єдина з дітей, була присутня при його смерті", – пише у спогадах донька Ірина, якій тоді було 14. – Останні його слова були:"Жити хочу, жити!"

Поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького монастиря. Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра Іустинівна заборонила приймати квіти від Олександри Аплаксіної. Та в головах покійного поклали саме її вінок – сплетений нею із цвіту яблуні.