Вічно молодий Богдан-Ігор Антонич (до 110-річчя від дня народження)




Якщо ви досі впевнені, що рух хіпі з’явився у Сан-Франциско в 60-х – ви погано знаєте українську літературу. Насправді перший невизнаний хіпі за духом народився на початку ХХ століття на Лемківщині і звали його Богдан-Ігор Антонич, пише сайт 1576.com.ua.
  Вірші Антонича– це обожнення спокою, миру і природи у всіх її виявах. І ні слова про політику, гноблення і повстання. Творчість Антонича була заборонена до середини 60-их. Бо була дивною і незрозумілою.
Антонич збагатив українську літературу монументальними образами космосу, океанічних стихій, картинами, в яких переплітаються фантастичні та реалістичні мотиви, філософською лірикою. Проголосив пріоритет національної традиції у своїй творчості. Створив власну концепцію світу і вплинув на подальший розвиток української поезії, зокрема на творчість представників «київської школи» 60-х років та вісімдесятників. 
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту (нині Польща) в сім’ї греко-католицького священика. Його батько Василь Кіт змінив прізвище незадовго до народження єдиного сина.
Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У цей час родина мусила багато переїздити, деякий час Антоничі жили у Відні, потім на Пряшівщині в Чехословаччині.
Початкову освіту Антонич здобув удома, а впродовж 1920-1928 років навчався в гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Далі були університетські роки: поет став студентом філософського факультету Львівського університету. За погане знання літературної мови, одногрупники кликали його «зачуханим лемком». Невисокий, худорлявий, трохи незграбний, волосся зачесане догори, завжди поголений, в овальних окулярах. Одягався у чорний костюм, завжди мав при собі великий портфель.
Та вже невдовзі Богдан-Ігор так опанував українську, що його, бувало, приймали за наддніпрянця. На третьому курсі він видав першу збірку — "Привітання життя".
У 1933 році Антонич закінчив університет, здобувши ступінь магістра філософії та польської філології. Поет знав декілька слов’янських мов, англійську й німецьку мови. Наступний період життя був для Антонича надзвичайно плідним у творчому плані. Він друкував свої твори в журналах «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми», виступав зі статтями на літературні й мистецькі теми, брав участь у редагуванні журналів «Дажбог» і «Карби». Письменник випробував свої сили у прозі та драматургії. Збереглися незакінчена новела «Три мандоліни», фрагмент повісті «На другому березі», лібрето до опери «Довбуш».
Влітку 1934 року в цукерні «Оаза» Антонич познайомився з майбутньою нареченою. Ольга ще вчилася в гімназії у Тернополі. Поет був уже відомим у Львові. Вони планували весілля, але Антонич не дожив кілька місяців до цього. Помер він на двадцять восьмому році життя 6 липня 1937 року. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові на Янівському цвинтарі, поле № 4.
У міському архіві Львова є також запис смерті Антонича:
Смерть з 1921–1939., № 206, (книга 2, C. 277)
№ 71
6.VII – 8.VII. 1937
вул. Городоцька, 18
Богдан Ігор Антонич
магістер філософії, (поет)
син Василя і Ольги Волошинович
родом з новиціпов. Горлиця
вільний
католик
мужчина
Вік: Жив 28 літ 10.9.1909
недуга –
похоронив о. прал.[ат] Леонтій Куницький, парох
Якщо не зважати на помилковий запис дати народження, найдивніше зі всього – це те, що не зазначено недуги. І найцікавіше, що це виняток серед записів у книзі смертей: більше у книзі не зустрічається прочерку у рядку «недуга». Виглядає, що рідні чи близькі не могли ствердити, від якої хвороби помер Антонич.
Після його смерті та входження Західної України до складу УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений. Інтерес до нього виник лише у 1960-х роках в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами.
«Є набагато слабші поети за Антонича, яких українці вважають зрозумілими, своїми, кращими, близькими. Антонича важко читати напам’ять, є певні вірші, які навіть я не можу цитувати. Але Антонич такий поет, який вимагає включення дуже серйозних інтелектуальних ресурсів, а в нашій традиції цього немає, бо поезія або має розчулити до сліз, або не цікава», – зауважив Юрій Андрухович.


«Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля».

(Б.-І. Антонич. «Автопортрет»)

Коментарі